щастя це норма

Мати мого батька росла на Дніпропетровщині. Тепер це місто зветься Дніпро. А в ті часи - бабуся народилася у січні 1926 - то був Катеринослав.

Мало кому можна побажати народитись у 1926 у селі під Катеринославом.

Коли у 1932 році до них прийшли забирати все - то вже була не перша хвиля.

Спочатку їхнього батька - їх було три сестри, бабуся молодша - розкуркулили за те, що в нього був табун.
Потім - за те, що в нього був кінь.
І у 1932 прийшли забирати залишки, аж до останньої одежини.

Моя бабця, якій, як не важко вирахувати, було шість років, склала свій одяг докупи, сіла на нього зверху і сказала:

- Не дам! Це моє!

Яким дивом її не жбурнули головою у стіну після цього - я не розумію досі. Можливо, вона розсмішила прийдешніх. Тож вони пішли, не штовхнувши дівчинки і забравши весь інший одяг і домашній мотлох, все, крім її речей.

Як вижили?
Дивом. Визіння. На той момент мати трьох сестер вже розійшлася з чоловіком, який ще до цих подій знайшов собі жінку у місті, там з нею і жив.

Тож коли настав голод, він возив дітям і колишній жінці їжу з міста.

В Україні. Влаштувати штучно голод. Щоб села мерли. І щоб їжу у село (!) везли з міста (!!), боючись кожної тіні на дорозі, бо пограбують і самого вб'ють.

Ні корови, ні свині, тільки сталін на стіні.
Серп і молот - смерть і голод.



Я вже про це писала. А ось про що я не писала і ніколи вже не напишу - це про те, що у тій величезній сім'ї із тітками-дядьками і усім іншим можливим віттям точно половина молодиків ходила за Нестором Махном. Ну от не могло це їх оминути, особливо якщо згадати тих коней, що їх табун у прадіда ходив.

А не напишу я про це тому, що я про це в бабусі не спитала.

А не спитала я цього, бо сама про Махна майже нічого не чула окрім пропаганди. А пропаганда адреси не дає, через неї враження було таке, що жив і діяв Махно десь на Одещині. От я і не зв'язала одне з іншим.

А радянська школа про таке не розкаже.

Як і про день народження Нестора Махна, який саме ось сьогодні.


В мене мала бути хоч якась історія про Махна. Смішна чи може страшна, але з корінням у самій реальності того часу, розказана тими, на чиїх очах все те було. Але її нема.


Маніпулятори від історії і культури (або від брехні і пропаганди) називають українську культуру пустим місцем і кажуть про відсутність досягнень та імен. По-перше це брехня, або той, хто це каже є звичайним невігласом, амьобою. По-друге, злочини Сандармоху саме для цього і вчинили, щоб 50 років поспіль такі, як я, самі своїх предків не впізнавали. Щоб не знали про власну країну нічого справжнього, тільки московську брехню.

Але брехня не встоїть.
Опори в неї нема і сама вона не опора.


Так, вони (кати та їх наступники-маніпулятори) мали часткову "пабєду", через що у мене нема зараз власної або родинної історії про Махна, бо я не знаю напевно.

Значить, я напишу про бабцю те, що знаю.
А потім про діда.
А потім ще раз, на якійсь іншій платформі у мережі.

Це буде інфополе, до якого я приклала руку, це буде контекст для тих, хто знає, що я не пропагандист, хто бачив, що цей блог на своєму початку був не тільки російськомовний, а ще й дуже наївний... якщо це слово у наш час хоч якось передає всі матюки з цього приводу, якими насправді повниться голова.

Корюківська трагедія — масове вбивство 6700 мешканців селища Корюківка (нині місто в Чернігівській області України), здійснене 1-2 березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії в ході Другої світової війни.

Масштаби трагедії — виняткові серед населених пунктів України, СРСР та Європи. Корюківські вбивства за кількістю жертв майже у 45 разів перевищують білоруську Хатинь, у 41 — чеське Лідице, у 12 — французький Орадур.

https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D1%80%D1%8E%D0%BA%D1%96%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%B5%D0%B4%D1%96%D1%8F

*

В ютубе страничка с короткими видео, снятыми на телефон.

На одном Бойцы ВСУ беседуют с живой совой, уча ее обращаться с боевыми гранатами.
Сова серая и мохнатая.
На другом бойцы ВСУ дрессируют хрюшку, которая садится по команде, а потом получает угощение.
Хрюшка серая и мохнатая.

Должно быть что-то третье, но пока нет.
Но ютуб точно понял, что мне надо сейчас.

*





Інститут сільськогосподарської мікробіології та агропромислового виробництва. Чернігів

-- По крайней мере, я теперь понимаю, за что не люблю рэп...
-- И за что же?
-- Да за актуальность, будь она проклята. Хороший современный рэп - это осмысленный пересказ новостей, как рэпер их видит из своей внутренней реальности. Качественно осмысленный пересказ -- но всё равно тех же гадских новостей. Это как рифмованный Бабченко. А я эти новости и так уже шесть лет нон-стоп читаю... хорошо хоть, хватило ума телевизор выбросить. Так что я от музыки жду немного другого.
-- И чего же?
-- Транс-цен-дент-ности, как у Коэна. Ироничной лирики, как у рокеров. Или вот есть такой тип произведений, очень его люблю, называется "спой мне что-нибудь весёлое про смерть". Но только чтоб не новости речитативом.

*
Но вот это я люблю. Это -- рэп?