Ukraine, Chernihiv, cn, 0462

[kulbaba]

Початок воєнного щоденника тут — https://kulbaba.dreamwidth.org/35024.html

Я жінка, мені п'ятдесят років, живу в Україні, місто Чернігів.
Інтроверт, логік, сенсор та ірраціонал (Габен).


*

Облога Чернігова - Анімований Аналіз
(як нас рівняли з землею, але поштар стрілив з "Ігли")

https://youtu.be/zZZNXXBfMug?si=yCkC6jkw1DkGCq6i

Watch on YouTube

Comments

[injunjane]

так, я думаю, що розумію - але мені він читається на одному диханні та я страшенно вдячна, що цей щоденник є.
Чому він так важливий - тому що люди, які усього цього не бачили, не чули, які слідкують за подіями через медіа, досить часто сумніваються, чи не вигадка чи маніпуляція ці всі новини. Але особистий щоденник - це щось, що дуже важко вигадати, навіть людині із художньою уявою (і тим більше, написати до цього коментарі з датами).

Я читала і про ту сволоту, що кидала авіабомби на Чернігів, і багато про що інше, що діялося за межами Києва - але це зовсім не те, що спогади конкретної людини під час подій.

Це дуже, дуже важливо - тому будь-ласка, продовжуйте, якщо маєте сили

[kulbaba]

Подивимось. Як я писала, в мене одне око бачить погано, а інше вже не бачить майже зовсім. То не через війну, то у мене в сім'ї є тупе падло, що било мене по голові з дитинства, з насолодою. Тож не дуже попишеш-почитаєш тепер.

[injunjane]

який жах і сум...це ота матуся, що любить Путіна, або ще хтось з її покоління, напевно. Це не лікується. У мене обидва батьки народилися в Росії (хоча обидва наполовину українці), стиль виховання був саме такий

[kulbaba]

Моя покійна мати вдавала з себе леді і не марала об мене рук. Крім того, вона була спочатку слідча, потім робітник суду, тож не можна було, щоб побачили чи ще якось дізналися, що вона б'є дитину, вона мала бути чистенькою. Але ж дитину треба залякувати, щоб була покірною, забитою та зручною і моя мати делегувала це чоловікові.

Тому трирічну мене (або й менше, просто я себе з трьох років вже пам'ятаю і на той час я вже була забита і залякана, тож почалося це раніше) лупцював мужик двадцяти п'яти років, здоровий, спортсмен, з рум'янцем на всю щоку, душа будь-якої компанії і гуморист.

Я вам співчуваю, якщо вони в вас такі ж... моя мати померла, але не змінилася, нічого не втямила, не подобрішала навіть на старість. Дуже отруєні люди.

[injunjane]

у мене обидва батьки із вищою освітою, тому резинова скакалка та ремінь були більш популярним способом виховання. Батько ніколи не лупцював руками, а ось мама могла, з одного такого випадку до сих пір є шрам на лобі. Вона каже, що я це вигадала

кричати могли, наприклад, якщо замість п*ятірок забагато четвірок. Але якщо нідайбох трійка...тому трійок не було.

я колись злилася, але перестала, коли повністю відокремила своє життя від їхнього. У мене до них дивне шизофренічне ставлення - їхні таланти, освіта та досить дивний для "росіян" кодекс щодо не красти і не брехати окремо, а оце все жахливе травматичне окремо. Не знаю, чи це правильно. Їхні батьки робили те ж саме, а коли били словами, а не руками, то виходило ще гірше

Але щодо інших - це інакше. Я б таких мужиків сама лупила. Чим прийдеться, але краще чимось дуже важким та гранатим

[kulbaba]

Не думаю, що вища освіта має до цього стосунок. Принаймні, прямий.
Моя життя не повністю відокремлене. Тож батько й досі псує нам з дитиною нерви. Я так бачу, що він мене переживе.
З моїх теж була якась користь щодо непоганого смаку у живописі, вони принесли додому хороші книжки з репродукціями. Але ж я давно розумію, що вони тільки споживачі, які самі не створювали ніякої краси, бо не вміли. Ремонти вони не завершували, клавіатуру поливали пивом, скатертини кидали під ванну і вони там заростали чорною пліснявою так, що вже не врятуєш. Бажання жити в чистоті або є, або нема.

[injunjane]

це, нажаль, найстрашніше, бо аб*юзер, коли залишається в доступному житті, продовжує жити в голові того, кого він аб*юзить.

мої найглибші співчуття. Це насправді дно, такі люди.

У мене зразково-показові на зовнішній ринок батьки. Порядні, організовані, талановиті і любителі чистоти і порядку. Їх усі завжди страшенно любили за це і до сих пір люблять і пишаються. Хто повірить, що це могло бути інакше, коли двері зачинені :) Але то таке.

[kulbaba]

Часто буває, що ми кажемо "то таке" і припиняємо обговорення саме там і у той момент, коли навпаки треба розлого обговорити або хоча б проговорити важливі речі. Але то вже, мабуть, до спеців... хоча їх і не напасешся з такими родинами і такими відносинами!)

[injunjane]

Згодна. Але краще із спеціалістами, тому що, як з*ясувалося, це занадто складно для людини без досвіду та професійного знання. В моєму випадку (типу "нормальні батьки", без попадань у лікарню, без сексуального аб*юзу, без краплі алкоголю) після кожного етапу копання було так погано, що доводилось тимчасово закривати і чекати до наступного етапу. Три роки із трьома різними людьми, усі не зі Східної Європи і усі страшно жахалися. Мені їх було більше жаль навіть, ніж себе :)

Я порівнюю з тими, у кого це все (або частина) було. Це як бачити свої аналізи, а потім пацієнта, що ходить на діаліз.

[kulbaba]

Щось мені підказує, що пацієнт не має жаліти свого психолога і боятись його травмувати, ця співпраця йде якось інакше, ні? ну, якщо буде час і гроші, дійду й до цього, подивлюсь, як це буває.

[injunjane]

та це я вже заднім числом :) я усіх так жалію, коли вже закінчилося, але в процесі...

[injunjane]

спойлер: це буде дуже важко, вибачте :( я навіть не знаю, як важко це може бути із психологом, який сам з тієї ж системи

[kulbaba]

Так, це буде важко. Але ж не жити з цим безкінечно.
Ні, я для себе вирішила. Якщо доживу і будуть гроші - я точно у терапії. Я навіть зараз йду трохи по Юнгу, бо це добре нагадує мені, що речі треба називати своїми іменами. Що мої батьки мені із самого початку вороги, бо вони самі травматики - і вони за все життя нічого не зробили, щоб собі допомогти не стати лицемірами, придурками і садистами.

[injunjane]

абсолютно та однозначно. життя поділиться на "до" та "після терапії". В хорошому сенсі :)

[kulbaba]

Так, я це в багатьох бачу, хто там був і потім описував.
Може, колись і дійсно терапія породить достатню кількість усвідомлених і вільних людей, що змінити звичний ментальний фон всього людства.
Може, у цієї революції і цього стрибка буде навіть якась назва.
Але є всі шанси, що ми втопимо все це у війнах і нам знову стане не до того.

[injunjane]

це все ота система. Я її тепер бачу всюди і однаково намагаюся уникнути навіть у дрібницях. Таке враження, що совок/рАсія навчилися від усіх Макіавеллі, деструктивних культів, мега-корпорацій, тираній та тиранів рабовласницького періоду разом та 70 років це тестував із різними значеннями параметрів.

А тепер тестує знову.

[kulbaba]

Люто плюсую.

[injunjane]

я себе пам*ятаю лише з чотирьох, і вже тоді мама була на мене майже весь час дуже зла (подробиці не хочу згадувати). На все життя у мене залишилося питання, чому (бо я була відносно слухняною дитиною, яка як навчилася в 4 роки читати, так більшу частину часу сиділа за книжками). Зараз розумію, що це тому, що це просто такий стиль відношення до дітей. І до інших. Який там завжди був

пам*ятаю обличчя чеського терапевта (мужика 35+), коли я пришла до нього і на пряме запитання щодо батьків та їх ставлення розказала декілька речей. Його абсолютно буквально трусило, у нього трусилися руки та обличчя з того, що я вважала просто нашим повсякденням. Тоді тільки я поняла, що це не "звичайне нормальне життя", хоча деякі батьки у Чехії також б*ють дітей

доречі, я тут в процесі читання знайшла згадування феньок, яке в мене викликало шалений приступ ностальгії :)

[kulbaba]

То був без перебільшення зміст мого життя. Я мало які справи доводила до кінця, але феньки плела сотнями. Роздавала, вигадувала візерунки, яких не було у класичних схемах і сама воліла створювати класичні схеми, які брали б собі інші фенькарі. Чарівні часи були. Дивовижні.
Я теж книжкова дитина. І якщо від моєї особистості хоч щось залишилось то дякувати треба саме книжкам з психології. Не одразу, але саме з них почалося розуміння, що мене їдять, щоденно і жорстоко і винна в цьому не я. Але це довгий шлях. Не знаю, чи вистачить на це життя. Чи відновлюються взагалі травматики - не повністю, але хоча б достатньо для того, щоб мислити, дихати й жити вільно? оце справді цікаво.

[injunjane]

ух, це круто, я щось також сама плела - але більшість моїх була сплетена подругою на ім*я Хельга

мені особливо подобались широкі із якимось сюжетом чи орнаментом, які зав*язуються намертво по руці і потім так носяться всюди ("феньки по лікоть")

Ви правда народилися у Пітері?
мені Пітер завжди здавався чимсь принаймні частково компатибільним із Києвом, на відміну від мАскви та усього, що на схід від неї. Зараз вже, напевно, ні, але колись. Наші пітерські друзі, гурт "Дартц", їздили до нас у гості, а ми до них. Зараз вже нема до кого їздити, але якщо б і було, то все вже зовсім інакше

[kulbaba]

Так, у паспорті-книжці в мене досі це написано. Але я жила там недовго. Складно все-таки за два місяці життя встигнути стати пітерською братвою або пітерською інтелігенцією)

[injunjane]

як та, яка напевно травматик, маю таке імхо: людина завжди вільна і жодні травми не можуть її зламати, якщо не зламається сама. Та якщо є що ламати, тобто якщо є стрижень.

травми не накладаються на сферичну психіку у вакуумі, але на конкретну людину, і те, що переживе одна - може вбити іншу. Гіперчутлива людина буде реагувати певним чином і на травму, яка вже сто разів була пропрацьована на психотерапії, але головне, що після такої проробки вона буде набагато менше внутрішньо страждати і від травми, і від своєї реакції. А якщо стрижень не кривий, то це навіть буде його підтримувати певним чином.

Я, нажаль, знаю важких травматиків, у яких проблеми саме з прямотою цього стрижня, тобто результат тим страшніший, чим на більшу кривизну травма наклалася. Якщо у людини залізна установка "не брати більше, ніж даєш", то страждати буде вона, але принаймні це не піде далі. Травматики, які очікуюють щось від інших, а ще гірше, активно намагаються взяти...це сумно. Принаймні пару таких близьких друзів я вже втратила

[injunjane]

доречі, про красиве: для мене неймовірно терапевтичними були саме красиві речі, маленькі шматочки красивого, які я могла тримати з собою у самих паршивих умовах.

Наприклад, у мене є улюблена печворкова ковдра, улюблені кольорові подушки, та маленький улюблений чайничок, привезений з Китаю. Якийсь час я жила в абсолютно кошмарному гуртожитку, і єдиним способом в ньому якось відчути себе в безпеці було саме постелити цю ковдру і обняти улюблену подушечку. Випрати усі речі так, щоб на них не залишалося жодного чужого запаху. Заварити якийсь новий рідкісний чай, який ніхто не пиє.

це захищає, а потім відновлює з*їдені другими шматки